До 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка

До 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка

 Ти мусиш нам співця назвати,

Адже умів лиш він один

Рабів німих так захищати.

А хто так оспівав, як він,

Садок вишневий коло хати?

Дмитро Білоус

Світова велич письменника визначається багатьма складниками: його місцем у світовому літературному процесі, впливами на читача та хід історичних подій, внеском нових ідей і нових мистецьких засобів та скарбів у загальнолюдську культуру.

Талант Шевченка, його допитливість, незвичайна любов до всього рідного, до свого пригнобленого на­роду, до своєї культури, що перебувала тоді в мос­ковському ярмі, а також освіта, начитаність, праця над собою — все це було ґрунтом для появи геніаль­них його творів.

Від виходу з друку першого видання «Кобзаря» і до сьогодні про Шевченка, його життя і геніальну творчість надруковано стільки статей, розвідок не тільки в Україні, а й по інших країнах світу, що їх навіть не перелічити.

Т.Г. Шевченко силою свого полум'яного й мистець­кого слова, силою своєї загальнолюдської правди пе­реступив кордони рідної і дорогої України. Його тво­ри відразу пробили мур байдужості й ворожості до українського слова, піднісши відразу нашу мову і літе­ратуру на нечувану височінь.

Іван Франко писав про Шевченка: «Я не знаю в світовій літературі поета, який би став таким послідо­вним, таким гарячим, таким свідомим оборонцем за права жінки на повне і людське життя».

Видатний шведський славіст Альфред Єнсен, що добре знав українську мову, написав дві книжки про творчість Тараса Шевченка, де зазначав: «Велика си­ла прийшла з України, справжній оновлювач ук­раїнської літератури... в історії всесвітньої літератури мало таких прикладів, щоб 26-літній поет виступив з такими зрілими творами перед народом, як Шевчен­ко... В історії світової літератури він поставив собі пам'ятник, сильніший від бронзи».

Російський письменник В. Вересаєв з великим за­хопленням відгукувався про Т.Г. Шевченка:

«Безстрашна революційність, запорізька жадоба волі, залізна впертість, зосереджений гнів і велика любов, славне минуле в боротьбі з гнобителями, лука­вий гумор, незрівнянна музика української мови, за­пах квітучих вишневих садків, пірамідальні тополі над білими хатами — все це в поезії Шевченка. Любити Шевченка — любити Україну. Любити Україну — лю­бити Шевченка».

Ми з неприхованою гордістю промовляємо ім'я на­шого пророка, що став гордістю всього цивілізовано­го й культурного світу.

Борис Грінченко писав: «Шевченко своєю національною свідомістю є геній, а своєю незмірною вагою, значенням у справі національного відроджен­ня свого рідного краю є явищем феноменальним, єди­ним, може, на світі».

П. Тичина писав,  що невелика книжечка «Кобзар» «внутрішнім   змістом  своїм  без  краю  величезна»   й «своєю появою грандіозне зрушення зробила»

На Черкащині, в селі Моринці, у родині селянина-кріпака народився великий поет, художник. Що означає слово „кріпак”? Це людина, закріплена за паном, яка працює на нього. Пан міг кріпака продати, купити, виміняти, як річ.

У селі Кирилівка минули дитячі роки Тараса. В селі збереглася могила матері, яка молодою пішла з життя, залишивши осиротілих дітей. Збереглася також хата дяка, в якій вчився Шевченко.  На кладовищі – могила батька Григорія Івановича. Є в селі музей Тараса Григоровича, пам’ятник великому поетові.

У старій хатині

Кріпака колись,

В тихий день весінній

Хлопчик народивсь.

У тяжкій неволі

Ріс малий Тарас.

Він не вчився в школі,

Він ягнята пас.

Вмерли мама й тато ...

Сирота – в дяка.

Тут була в хлоп’яти

Грамота гірка.

В пана – бусурмана

В Петербурзі – дім.

Кріпаком у пана

Був Тарас у нім.

Хоче малювати

Прагне він до знань,

Та за це багато

Зазнає знущань.

За ясну свободу,

Світло майбуття –

Він віддав народу,

Все своє життя!

Як і заповідав поет. Його поховано над Дніпром на високій Чернечій горі, яку народ називає Тарасовою. Тут часто можна почути українських народних співців і музикантів, які співають і грають на кобзі (бандурі). Це кобзарі.

Чому Шевченка називають Кобзарем?

Колись у сиву давнину, ходили по Україні старі люди (часто вони були сліпі), співали про тяжке життя, про героїчні подвиги козаків. Співаючи, вони грали на старовинному інструменті – кобзі. Назва інструменту і дала назву – кобзарі.

Шевченко не грав на кобзі, не співав пісень по дорогах України. але коли читаєш його твори, то ніби чуєш ніжну, сумну пісню про тяжке життя народу.

Свою першу збірку творів (1840 р.) поет назвав „Кобзар”. Входило до неї тоді 8 поезій.

Не один вірш із цієї збірки знайшов дорогу до нашого серця. Його поетичне слово любить і ненавидить, плаче і сміється, радіє і сумує.

„Я так її люблю, я так її люблю

Мою Україну убогу ...” – писав поет. Україні він віддав своє життя і мріяв бачити її і український народ  вільними. Пам’ять про поета вічна.

Тарас Григорович Шевченко був не тільки поетом, він був ще й і талановитим художником. Його роботи різноманітні за жанрами: автопортрети, портрети, пейзажі.

До своїх нащадків, до нас з вами поет звертався словами:

„І мене в сім’ї великій,

В сім’ї вольній, новій

Не забудьте пом’янути

Незлим тихим словом”.

Пам’ятає народ свого Кобзаря, вшановує його пам’ять: іменем Шевченка названо вулиці, театри. Національний університет носить його ім'я. На майданах міст і сіл споруджено пам’ятники поету.

Шевченків «Кобзар»... Він став синонімом сумління свого часу, бо сам автор зібрав сюди кожну сльозину, найменший стогін болю кріпака. Духов­ну велич і красу народу він підніс на найвищу височінь, чим збагатив увесь^світ. Ім'я Тараса Шевченка стало символом на­шого народу. Його «Кобзар» лежить на столі поряд з хлібом, а пісні його вишиті на рушниках.

Він був сином мужика, а став володарем у царстві духа. Він був кріпаком, а став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком, а вказав нові, світлі і вільні шля­хи професорам і книжним ученим.

Десять літ він томився під вагою російської солдат­ської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять пе­реможних армій. Доля переслідувала його в житті, скільки лиш могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі в щастя для нього самого.

Перегорнули ми останню сторінку «Кобза­ря», доторкнулися душею до палкого й нескореного серця по­ета. А пісні, вже півтора століття співає український народ, а скільки ще співатиме — залежить від нас з вами. Адже нам творити долю української пісні, української мови, українського народу. Тож нехай «Заповіт» великого Кобзаря стане заповітом для нас — зберегти мову народу, йо­го звичаї, його пісні і пронести через віки у майбуття.

Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу... отоді я
І лани і гори —
Все покину і полину
До самого Бога
Молитися... а до того
Я не знаю бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров'ю
Волю окропіте.
І мене в сім'ї великій,
В сім'ї вольній, новій,
Не забудьте пом'янути
Незлим  тихим словом